Систематична помилка виживання
Ви коли-небудь замислювалися, чому популярні книги про те, як стати мільйонером, нікого з читачів мільйонерами не роблять? Або чому успішні компанії такі як : Майкрософт, Гугл або Фейсбук з'являються раз на десятиліття, хоча історія їх успіху розкладена по поличках, вивчена і навіть екранізована у великому кіно? Відповідь проста: будь-яка історія успіху - це завжди везіння, при цьому найцінніша інформація залишається в головах тих, хто успіху домогтися не зміг. Цей феномен вперше був описаний під час Другої світової війни. Математик Абрахам Вальд вивчав розташування пробоїн, отриманих американськими бомбардувальниками під час виконання бойових завдань. Найчастіше ворожим вогнем були уражені крила, стабілізатори і фюзеляж, найменше пробоїн було в кабіни пілота, двигунах і паливній системі.
Сама (не) винна
Щороку понад мільйон українок страждають від домашнього насильства. За підрахунками ООН, його зазнає кожна третя мешканка планети. Та лише 10% звертаються по допомогу. Мова не лише про побої – у «Стамбульській конвенції», що покликана захистити жінок, зазначено і про фізичне, і про психологічне, і про економічне, і про сексуальне насильство. У сторонніх виникає запитання: чому ж мовчати й терпіти? Часто за цим ховається звинувачення – мовляв, сама винна, що до такого допустила. Це називається віктимблеймінгом – звинуваченням жертви. Термін з’явився в 1971 році в однойменній книзі Вільяма Райана, що писав про хибність звинувачень чорношкірих у їхній бідності. Згодом поняття прижилося в гендерних дослідниць і дослідників. Один з поширених закидів до жертви насильства – «чому не пішла?» – це теж віктимблеймінг. Пояснюємо, що відбувається з мозком жертви домашнього насильства і чому їм потрібна підтримка, а не дорікання.
Риба ніколи не зможе стати більшою за акваріум, в якому живе.
Ми надто недооцінюємо значення впливів нашого оточення. І дарма. Адже людина є найбільш соціальною істотою на планеті! Серед усіх тварин, лише ми, люди, можемо витримати постійне перебування у багатомільйонному скупченні собіподібних, як, скажімо, в Нью-Йорку, і при цьому не збожеволіти. Соціум є для нас таким же природнім як повітря. І так само, як ми не помічаємо повітря, ми не зауважуємо як середовище непомітно впливає на нас. Хочемо ми того чи ні, а наше оточення може бути для нас як ресурсним і підтримуючим, так і токсичним, а в окремих випадках навіть руйнівним доя нас. Пам‘ятаєте ідею про те, що ми є середньостатистичним п‘ятьох людей, з якими найбільше спілкуємось?