fbpx

Сама (не) винна

Щороку понад мільйон українок страждають від домашнього насильства. За підрахунками ООН, його зазнає кожна третя мешканка планети. Та лише 10% звертаються по допомогу. Мова не лише про побої – у «Стамбульській конвенції», що покликана захистити жінок, зазначено і про фізичне, і про психологічне, і про економічне, і про сексуальне насильство.

У сторонніх виникає запитання: чому ж мовчати й терпіти? Часто за цим ховається звинувачення – мовляв, сама винна, що до такого допустила. Це називається віктимблеймінгом – звинуваченням жертви. Термін з’явився в 1971 році в однойменній книзі Вільяма Райана, що писав про хибність звинувачень чорношкірих у їхній бідності. Згодом поняття прижилося в гендерних дослідниць і дослідників. Один з поширених закидів до жертви насильства – «чому не пішла?» – це теж віктимблеймінг. Пояснюємо, що відбувається з мозком жертви домашнього насильства і чому їм потрібна підтримка, а не дорікання.

ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ АБ’ЮЗ

Нездорові стосунки, де присутнє фізичне чи психологічне насильство, називають аб’юзивними. Це можуть бути стосунки в родині, з друзями чи на роботі. Але переважно говорять усе-таки про домашнє насильство.

Аб’юзивні стосунки є і серед гетеро-пар, і серед ЛГБТ+. Редакція «Куншт» наголошує на тому, що насильства може завдавати і чоловік, і жінка. Але оскільки в 90% виявлених випадків у ролі жертви опиняється саме жінка, у цьому тексті в ролі постраждалої буде «вона», а в ролі аб’юзера – «він».

Психотерапевт і нейропсихолог Андрій Васін вивчає аб’юз у стосунках і працює з його жертвами. Він зазначає, що аб’юз завжди прогресує і розвивається у кілька етапів.

«Ми не можемо зрозуміти, добра людина чи погана, не маючи для порівняння її поведінки в різних ситуаціях. Тож спочатку аб’юзери здаються чудовими – особливо, коли стараються бути такими. Таке враження триває до моменту, поки вперше не злітає маска».

Після першого вияву насильства у жертви є два сценарії – піти або ж пробачити. Часто вона не розуміє причини зміни поведінки і за інерцією вірить у те, що її партнер насправді хороший, а то був просто «невдалий день». До того ж, аб’юзер переконує жертву, що винна вона – не так подивилася або не те сказала. Вона вибачає перший раз – і після цього він уже не повинен бути ідеальним. На цьому етапі жертва сама собі вигадує логічне пояснення і справді вважає, що «заслужила». Але вона впевнена, що партнер буде «поводитися добре» й вони заживуть, як у казці.

Кожен подібний випадок змінює рамки норми для жертви – вона вибачає те, що раніше вважала б неприпустимим. Те, що мало трапитися «тільки один раз», повторюється.

Усі аб’юзери роблять одну й ту саму річ – обмежують спілкування жертви. З її життя поступово зникають друзі й подруги, родичі та колеги. Самотня, вона не має з чим порівнювати стосунки, а отже, не може зрозуміти, що вони нездорові. До того ж, аб’юзер боїться, що вона піде, тому постійно застосовує газлайтинг і знецінювання.

У процесі знецінювання аб’юзер нівелює усі досягнення жертви. Вона живе у впевненості, що нічого не варта.

Газлайтинг – це спроба переконати жертву в тому, чого насправді не було. Назвали явище за однойменною п’єсою «Газове світло», де герой маніпулював саме таким чином. У повсякденному житті це може бути звичайна фраза «я ж казав тобі, що не люблю, коли запізнюються». Але цього не траплялося, а аб’юзер твердо переконує жертву, що вона просто не пам’ятає. Жертва продовжує шукати логічне пояснення тому, що відбувається, але в певний момент обирає легший шлях – визнати, що аб’юзер має рацію, і прийняти власну провину. Так її реальність не відрізняється від тієї, яку пропонує близька людина. Але насправді відчуття реальності остаточно розмивається, а логічного пояснення спалаху агресії не існує взагалі.

Погляд зі сторони спонукав би проаналізувати ситуацію й піти, здорові стосунки стали б еталоном для порівняння, що оголив би ненормальність стосунків з аб’юзером. Та біда в тому, що більшість насильників ще на ранніх стадіях аб’юзу обмежують коло спілкування жертви.

ДОФАМІНОВА ПЕТЛЯ Й ІНШІ БІОЛОГІЧНІ РАДОСТІ

Психіка жертви змінюється, вона інакше сприймає те, що відбувається, аніж людина у здорових стосунках. До цього залучені нейромедіатори, що є ланками процесів задоволення і формування довіри.

Нейромедіатор дофамін – один з факторів системи винагороди. Він виробляється у відповідь на похвалу або досягнення бажаного. Людина, сконцентрована на стосунках, постійно очікує схвалення від партнера і врешті звикає, що найважливіше визнання – саме від нього. Проте коли партнер знецінює все, що робить жертва, і повторює, що вона нікчемна, резерви нейромедіатора вичерпуються, новий не генерується – і так жінка провалюється у безпросвітну дофамінову яму нещастя.

При цьому дофамін є попередником біосинтезу норадреналіну. Відповідно, коли не виробляється дофамін, норадреналін теж відсутній. Що це означає для жертви? Вона не має ключа, щоб запустити механізм боротьби або втечі. Тож залишається тільки зачаїтися, впасти у заціпеніння, щоб виконати найпростішу функцію – «вижити». Ресурси організму відтягуються від витратних когнітивних функцій і переспрямовуються на примітивні, але життєво важливі процеси: поїсти, поспати, уникнути наступного побиття. Організм ніби «сподівається» на те, що колись норадреналін буде, і треба просто дочекатися, потерпіти ще один день. Але проблема в тому, що аб’юз завжди прогресує – «кращого дня» не трапиться ніколи.

Крім того, дофамін пов’язаний з перемиканням уваги. Саме перемикання уваги і здатність реагувати на зміни середовища забезпечують адаптацію і виживання. Що б там не говорили на мотиваційних тренінгах, мультизадачності не існує – мозок може працювати тільки над одним завданням в один момент часу. Чим більше дофаміну, тим швидше і частіше людина може перемикатися і вирішувати проблеми. Коли ж дофаміну немає, жертва не шукає варіантів втечі й порятунку, адже не може перемкнутися на них, проаналізувати ситуацію і відреагувати.

У цій ситуації могли б допомогти друзі та рідні. Погляд зі сторони спонукав би проаналізувати ситуацію й піти, здорові стосунки стали б еталоном для порівняння, що оголив би ненормальність стосунків з аб’юзером. Та біда в тому, що більшість насильників ще на ранніх стадіях аб’юзу обмежують коло спілкування жертви.

«Навіть якщо фізичного насильства немає, мозок усе одно постійно готує організм до того, що буде погано й боляче – це постійний стрес, постійний стан готовності до того, що доведеться захищати своє життя, – коментує Андрій Васін. – Зсередини системи вирватися майже неможливо. Це замкнене коло».

Окситоцин спершу продовжує синтезуватися. На перших етапах аб’юзу він діє як знеболювальне і виділяється у відповідь на насильство. До того ж, він відповідає за прив’язаність – парадоксально, але мозок жертви, намагаючись послабити біль і стрес, ще дужче «прикипає» до джерела цього болю. Та з часом і окситоцин зникає, і жертва навіть під час сну перебуває у стані напруження.

Серотонін згладжує проблеми й дозволяє на них не концентруватися. Як не дивно, він виробляється у людини на перших етапах аб’юзивних стосунків, коли роздратування та зриви партнера списуються на «складний день». Саме тому жертви не помічають початку насильства. Згодом, коли ресурсів на синтез достатньої дози серотоніну вже обмаль, жертва живе в постійному страху перед партнером.

Останній сигнал, який посилає організм для порятунку – відчуття жалості до себе. Бажання обійняти себе й пожаліти – сигнал, що далі почнуться незворотні пошкодження системи. Але коли поруч є тільки аб’юзер, крик по допомогу не має сенсу. Людина ламається зсередини.

ФАКТОР “ДОМОСТРОЯ”

Андрій Васін працював з жертвами, які потрапляли у повторні аб’юзивні стосунки. Він каже, що лише третину таких людей вдається врятувати.

«Вирвавшись з аб’юзивних стосунків, жертва вважає, що такого більше не повториться, бо переконана, що зможе розпізнати ненормальну ситуацію. Але біда в тому, що здорові стосунки здаються їй прісними, хочеться «пристрасті» – і все повторюється. Це як наркотик».

Поведінковий біолог Сергій Данилов переконаний, що тільки фізіологічними процесами аб’юзивні стосунки пояснити неможливо.

«Агресія була в людині завжди, але еволюційно розвинулися механізми, що її стримують. Дофамін не є поясненням для всього, адже вагому роль грають соціальні й економічні чинники».

Вчений наголошує, що важливу роль відіграє фінансова залежність і брак підтримки від оточення. Крім того, у жертви відсутня пошукова поведінка, тож вона навіть не робить спроб виправити власне становище.

Жінки, що постраждали від домашнього насильства, справді самі уникають контактів. Вони більш схильні до депресії й емоційної депривації, саморуйнування й агресії. Їхній емоційний портрет має переважно негативні описи – гнівні, сумні, апатичні, самотні.

Досліди на самках щурів продемонстрували, що перебування в одній клітці з агресивним самцем без можливості втечі підвищує рівень кортизолу, що негативно впливає на створення нових клітин і зв’язків між ними в гіпокампі. Це спричиняє порушення пам’яті і здатності до навчання. Не можна з повною впевненістю стверджувати, що результати експериментів над щурами цілком відтворюють картину подій для людини у схожих умовах, та деякі закономірності є.

Якщо аб’юзер застосовує фізичне насильство, жінка може отримати травму голови. За різними даними, від 30% до 80% жінок, що зазнавали домашнього насильства, можуть мати травму голови – так стверджує Анджела Колантоньйо, директорка Інституту наук про реабілітацію при Університеті Торонто. Та лише 21% жінок звертаються по допомогу. Порушення психіки спостерігають у 84% потерпілих, а приблизно половина з них пережили посттравматичний стресовий розлад. Клінічні дослідження та інтерв’ю показали, що у жінок з травмою голови порушені когнітивні функції та здатність до навчання. Це пов’язують з послабненням зв’язку між острівцевою корою (емоційний інтелект, усвідомлене переживання емоцій) і корою задньої поясної звивини (концентрація уваги на внутрішніх процесах: відтворення спогадів про себе, планування майбутнього).

Дослідження показують, що травматичний стрес діє на мигдалину, гіпокамп і префронтальну кору – тобто зони, що відповідають за емоції, пам’ять і когнітивні здібності.

Проблема ще й у тому, що сторонні не хочуть допомагати жінкам, які зазнають насильства у родині. Опитування показали, що спостерігачі схильні допомагати і співчувати жертвам тоді, коли вони постраждали від рук незнайомців – коли ж це робить чоловік або партнер, спостерігачі вважають, що це «звичайна сімейна сварка».

Також роль відіграють «традиційні погляди»: жінка сама винна, така в неї доля, її роль – підкорятися чоловікові.

Сергій Данилов вважає: якщо в суспільстві не говорять про те, що насильство не є нормою, жертва теж чітко цього не усвідомить. Вона й сама вважатиме це природним станом речей, який не варто змінювати. Тож єдиний спосіб профілактики – не мовчати, а засуджувати насильство і тих, хто його чинить, а не тих, хто від нього потерпає.

Текст: Оксана Расулова

Джерело: https://kunsht.com.ua/sama-nevinna/?fbclid=IwAR1Q87bbVEz-8fDWWtrAC6c8Fn2yjxSEwMZ84QDvqtekPxZJ9nEUV_pXtmQ