ПСИХОЛОГІЧНІ ПОТРЕБИ ДІТЕЙ

– Мені не вдається будувати стосунки… Можливо це просто не для мене?
– Я не знаю, чим хочу займатися… Якщо мені нічого не вдається, тоді навіщо намагатися?
– Я не знаю, що я відчуваю. Зі мною щось не так?
– Чому мені не вдається контролювати власну поведінку? Напевно я просто така людина.
– Я зовсім не творча людина. Мені важко пристосовуватися до нових умов.

Це лише деякі з думок, які можуть виникати у людей, чиї базові емоційні потреби з дитинства не були задоволені. У психологічній практиці ми часто, так чи інакше, стикаємося із глибоко вкоріненими темами, які зачіпають досвід раннього віку, коли особистість лише формувалася, і це незалежно від методу, у якому працює терапевт. Це саме той момент, коли цілком виправданим буде сказати, що всі ми родом з дитинства. Коли у сім’ї народжуються діти, може стати лячно наскільки багато у них є потреб, які необхідно задовольняти батькам. І у цей найвразливіший період життя, діти можуть покластися лише на батьків, адже ще не можуть потурбуватися про себе самі. Саме в дитинстві батьки є тими дбаючими дорослими, які змінюють пелюшки, вкладають спати, годують, гріють суміш до потрібної температури, вмивають, купають, слідкують, аби дитина не схопила потенційно небезпечний предмет, не впала і безліч всього іншого. Проте, окрім турботи про фізіологічні потреби дитини, не менш важливо дбати про психологічні або, як ще їх називають, емоційні потреби дітей. Адже так само, як і з фізіологічними потребами, у випадку задоволення емоційних потреб, вони можуть покластися лише на батьків, і ще не можуть потурбуватися про себе самі.

Від задоволення базових психологічних потреб залежить те, як уже доросла людина почуватиметься у світі, які у неї будуть стосунки з іншими та з самою собою. Звичайно, існують ситуації, коли з тих чи інших причин та життєвих обставин наші батьки не могли задовольнити наші базові психологічні потреби у повній мірі, тоді ми, як дорослі, вчимося з цим жити та турбуватися про себе самостійно у кабінеті психотерапевта.

Але зараз, поговорімо про те, на які ж потреби у дітей слід звернути увагу саме батькам, та як навчитися їх задовільняти.

Загалом, таких потреб є п’ять:

1) Безпечна прив’язаність і прийняття;
2) Автономія, компетентність та відчуття ідентичності;
3) Реалістичні межі та самоконтроль;
4) Вираження своїх почуттів;
5) Спонтанність і гра.

БЕЗПЕЧНА ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ.

Із самого народження для дитинки, мама (або інша найближча доросла людина, яка піклується про малюка) – це весь її світ. Адже мама турбується, годує, співає, гріє своїм теплом, тобто робить усе, щоб у дитина почувалася безпечно, і щоб у неї виникало почуття довіри до світу. Це базове почуття безпеки залишиться з людиною та стане певною основою та передумовою до того, як дитина формуватиме стосунки з собою та з іншими. У цей час дитина потребує любові, ласки, безумовного прийняття, її потрібно любити просто за те, що вона є. Що ви можете робити як батьки – не критикуйте особистість дитини, говоріть про те, як ви її любите, що для вас вона вже найкраща. Важливий тілесний контакт – обійми, поцілунки, потримати за руку, взяти на ручки, коли дитина цього потребує. Це дає дитині відчути, що поруч є хтось великий і сильний, з ким безпечно, і в подальшому вплине на те, як уже доросла людина будуватиме стосунки з собою та зі світом.

АВТОНОМІЯ, КОМПЕТЕНТНІСТЬ ТА ПОЧУТТЯ ІДЕНТИЧНОСТІ.

Усі ми знаємо, як це важливо почуватися компетентними та бути в силі зробити те чи інше. Здатність мати це відчуття сили справлятися з викликами формується у дитини тоді, коли вона вчиться робити щось сама: їсти, ходити, взуватися, хай навіть і не на ту ногу, зав’язувати шнурівки та багато іншого. Часом, піклуючись про своїх дітей і намагаючись полегшити їм життя (та зекономити власний час) ми ненавмисно позбавляємо дітей можливості отримати оцю, таку важливу, навичку автономії. Як ви можете зарадити у цій ситуації – дайте дитині можливість самостійно досліджувати цей світ та робити власні кроки та помилки. Хваліть дитину за успіхи та старання, та ніколи не критикуйте її особистість (адже конструктивно критикувати ми можемо дише дії людини, які вона може виправити). Дозвольте дитині помилятися та виправляти свою поведінку, адже нам не все вдається з першого разу, дайте їй час та простір, щоб навчитись у свій спосіб. Тоді дитина матиме можливість зрозуміти, що у неї є свої сильні та слабкі сторони і це нормально, усі ми різні. Таким чином також формується і зміцнюється почуття власної ідентичності і тоді дитина розумітиме свої потреби та бажання та вмітиме їх задовольнити.

РЕАЛІСТИЧНІ МЕЖІ ТА САМОКОНТРОЛЬ.

У сучасному світі ми багато говоримо про асертивність та те, що потрібно відстоювати свої межі. Але також і часто ми натрапляємо на те, що самі не до кінця розуміємо де і якими є саме наші кордони, і тоді виникає запитання: “Зі мною так можна?”. Тому у першу чергу ви повинні навчити дитину тому, як із нею не можна поводитися. Ніхто не має права торкатися дитини, якщо вона цього не хоче. Ніхто не має права відбирати у дитини її речі, якщо вона не давала на це дозволу. Ніхто не має права примушувати дитину робити щось силою та інше. Тоді, коли дитина буде знати, як з нею вчиняти не можна, то зможе або сама впоратися з відстоюванням своїх меж, або звернутися до дорослих, які можуть захистити. З іншого боку, батьки теж встановлюють межі щодо поведінки дитини, і у цьому випадку можна процитувати сімейну психологиню студії Сенс – Наталію Яковлєву, що: «Дисципліна – це любов». Адже так чи інакше, дитина, коли буде входити у суспільство, стикатиметься з певними правилами та рамками, і їй необхідно навчитися окрім того, щоб захищати свої межі, також поважати і межі інших. Стосовно покарань можна дискутувати досить довго, якщо коротко, послуговуємося принципом – ми не караємо дитину відібравши те, що у неї уже є, а обмежуємо те, що вона могла б отримати, якби дотрималась певної поведінки. Наприклад: “Тобі не можна буде подивитись мультики, доки ти не виконаєш домашнього завдання”. Таким чином дитина матиме змогу зрозуміти, що у неї є свої обов’язки, та що у певної поведінки є наслідки.

ВИРАЖЕННЯ СВОЇХ ПОЧУТТІВ.

Я вірю, що тема дитячих емоцій може лякати, ми розгублюємось, коли у дитини трапляється істерика, чи коли вона сумує і плаче, або ж злиться, не знаємо що робити, і часом, у вирі власних емоцій робимо вчинки, або ж говоримо слова, про які потім жалкуємо… І це зовсім не про те, що ви погані батьки, це про те, що нас самих часто виховували дорослі, які не знали як поводитись з нашими емоціями. Тому перша рекомендація для батьків – працювати із розумінням власних емоцій, тоді, ми зможемо навчити цьому і своїх дітей. Коли дитину переповнюють емоції – не відкидайте її, не кажіть, що, наприклад, якщо дитина злиться, то вона погана, не заперечуйте та не забороняйте дитині проживати власні почуття, адже це те саме, що заборонити їй бути собою. Коли дитина плаче, сумує, злиться, чи боїться чогось, побудьте поруч із нею, дайте зрозуміти, що те, що вона зараз відчуває важливо, допоможіть їй назвати свої переживання та знайти спосіб впоратися з ситуацією, яка їх викликала. Так ви навчите дитину бачити, розуміти, приймати свої емоції та справлятися з ними.

СПОНТАННІСТЬ І ГРА.

Гра – це той простір, у якому дитина вчиться комунікувати зі світом, відіграє різні сценарії та, практично без обмежень, випробовує свої можливості. Граючись, діти створюють безпечну зону можливостей, у якій можна пробувати та робити помилки, при тому невдачі не несуть за собою вагомих наслідків. Спонтанність, яка знаходить свій найбільший прояв та розвиток саме у грі, стає запорукою гнучкості, здатності навчатися новому та розширювати власну картину світу. Не обмежуйте своїх дітей (і себе) якимись застарілими стереотипами типу “дітей має бути видно, але не чути”. Підтримуйте те природнє вміння бути щасливими у грі, яке уже є у дітей, не забуваючи про їхню безпеку.

Звичайно, «ідеальних батьків» не існує, і наші діти завжди знайдуть, що розповісти своєму психотерапевту, проте ми завжди можемо вчитися бути для них «достатньо добрими батьками».

Авторка – психологиня, Ірина Пилипів.